Розповідь про мою симпатію до професора з далекого сходу

Якщо людина вас з першого погляду симпатичний, швидше за все, ви йому симпатичні. І ось у чому заковика – це не любов з першого погляду. Це взагалі до Еросу не має ніякого відношення. Скоріше, це схоже на зустріч з дорогим родичем. Ви його втратили колись-то давно, дуже давно. Риси дорогого обличчя майже стерлися в пам’яті. І ось він, перед вами! Голос, обличчя, манери, звички, рухи, посмішка – та це ж він!

Але хто? Згадати абсолютно неможливо. Просто дивишся з симпатією. І потім виникають відносини. Іноді це навіть не дружба. Вічна симпатія, прийняття, задоволення від того, що людина просто є. І хай буде завжди!

А потім, через багато років, можна з подивом дізнатися, що це дійсно родич. Можливо. Або нащадок друзів родичів. Сьогодні день народження у мого професора Олександра Васильовича Медведєва. Йому вісімдесят років. І як ми побачили одне одного на філософському факультеті тридцять з гаком років тому, так і перейнялися симпатією.

Ми сподобалися одне одному. Ось без всякого такого, що приходить на розум. Просто зраділи зустрічі. Незрозуміло, чому. І просто раділи, коли на лекціях зустрічалися. А потім Олександр Васильович мої вірші в біблійну енциклопедію взяв. А потім я про нього написала розповідь. А потім я голосно про нього за спиною говорила. Це негарно – за спиною говорити. Тим більше, я вже тоді погано бачила.

І не помітила, що професор стоїть і слухає. Але я говорила таке гарне, з радістю і захопленням, що він навіть заслухався і збентежився. І я потім зніяковіла, коли побачила його.

І потім ми спілкувалися. Ось по-родинному. Близьким людям адже навіть “здрастуйте” кажеш інакше, ніж всім, правда? І посміхаєшся їм інакше, ніж усім. І тепло з ними. І спокійно. Це ж свої!

Ось такі у нас були стосунки. Хоча ми рідко зустрічалися. Але це симпатія довжиною в життя.

І ось я стала писати привітання своєму професорові на його ювілей. І подивилася в його енциклопедії наукові звання, – і що ж? Він з Благовєщенська. Виявляється. Як і вся моя родина по бабусиній лінії. І тато мій там народився, на Амурі. Нас за столипінської реформи туди відправили ще до революції. Велике лихо і довгий переселення. Три роки добиралися на підводах, на човнах, на возах і пішки. Добралися, відбудували і вижили.

Як і предки мого професора, виявляється. Вони точно так само там і виявилися. Домоглися багато чого, освіту отримали, побудували млин. А потім почалися криваві роки. І частина родини професора емігрувала в трюмі корабля до Аргентини. А мої – в Австралію. Але ми нащадки тих, хто залишилися. І були частиною розстріляні, частиною посаджені, було таке. Але знову вижили. І хоробро воювали за Батьківщину у Вітчизняну війну. Як до цього хоробро воював у Першу світову.

Ось чому симпатія виникла. Нас доля звела в Єкатеринбурзі. А предки наші – з Благовєщенська. Там не надто багато було населення. І швидше за все, є у нас родинні узи. Ось і розгадка симпатії.

Якщо вам хтось відразу симпатичний, не полінуйтеся, дізнайтеся коріння людини. Де жили його предки. Чим займалися. Може, ви рідні люди, от і все. Хоча все одно це дивно і радісно, правда? І, можливо, тут, в мережі, ми теж зустрілися не випадково. Щось вас притягло до мене. А мене – до вас.

Є така дитяча гра в міста, пам’ятаєте? Які міста і села для вас значущі? Де жили ваші предки? Де служили, де воювали? Ось мої міста: Ленінград-Петербург. Ленінградський фронт. Єкатеринбург-Свердловськ. Краснотурьинск. Котельнич. Тернопіль. Могильов. Благовєщенськ. І країна Персія, звідти пра-пра-прадід, то консул, чи посол. Їх називали тоді “посланцями”.

Люди пов’язані один з одним невидимими узами. І не всі відносини – це “любов” або “дружба”. Є ще щось дивовижне – симпатія. Це коли дізнаєшся своїх. А вони тебе. І від цього тепло на душі. І радісно за успіхи своїх, за їх досягнення і довголіття.